El Loco

Час від часу мені здається, що ми - країна-підліток. Молодий, гарячий, нетерпимий, радикальний. Такий, що розмальовує стіни дворів і пише на них гасла, з якими важко сперечатись. У нього горять очі, і він усе робить із пристрастю та повною віддачею. Уже не по-дитячому, але ще й не по-дорослому. І цим він неодмінно дратує всіх навколо. А хто ці “навколо”? Ті самі дорослі, якими він колись мріяв стати. Але тепер уже не певен, що хоче бути схожим на них. Бо вони сірі - як колір їхніх піджаків. Сірі їхні очі, сірі їхні кабінети, сіре їхнє життя, сповнене правил, сенс яких важко пояснити. Дурні ті правила? Можливо, не завжди. Але найбільше його дивує інше: навіщо вони існують, якщо за ними не видно справедливості? І от коли підліток виходить на арену - не з балончиком фарби, а з власними ідеалами - йому знову пояснюють правила. Не кричати. Не висовуватись. Не нагадувати. Не виносити “зайвого” на публіку. Бо є порядок. Є регламент. Є формальність. І він дивиться на це широко відкритими очима. Бо для нього ідеали - це не зайве. Це і є зміст. Він не розуміє, як можна вимірювати принципи сантиметром інструкції. Як можна зводити голос до шрифту, дозволеного правилами. Йому кажуть: “Такі вимоги. Для всіх однакові”. А він думає: однакові - це ще не означає справедливі. Та і не однакові зрештою. Можливо, дорослий світ боїться не порушення правил. Він боїться щирості. Бо щирість незручна. Вона не вкладається в протоколи і не погоджується на тишу, коли всередині гримить. Підліток ще не навчився бути зручним. І, можливо, саме тому він такий живий. ————— From time to time, it feels to me like we are a teenage country. Young, hot-blooded, impatient, radical teenager. The kind that paints courtyard walls and writes slogans on them - slogans that are hard to argue with. His eyes are burning, and he does everything with passion and complete dedication. No longer childlike, but not quite grown-up either. And that inevitably irritates everyone around him. And who are these “around him”? The very adults he once dreamed of becoming. But now he’s no longer sure he wants to be like them. Because they are gray - like the color of their jackets. Gray are their eyes, gray their offices, gray their lives, filled with rules whose meaning is hard to explain. Are those rules foolish? Maybe not always. But what confuses him most is something else: why do they exist if there’s no sense of justice behind them? And when the teenager steps into the arena - not with a spray can, but with his own ideals - he is once again reminded of the rules. Don’t shout. Don’t stand out. Don’t remind anyone. Don’t bring the “extra” into public view. Because there is order. There are regulations. There is formality. And he looks at it all with wide-open eyes. Because for him, ideals are not “extra.” They are the very substance. He cannot understand how principles can be measured with the ruler of an instruction manual. How a voice can be reduced to a font size permitted by the rules. They tell him: “These are the requirements. The same for everyone.” And he thinks: the same does not mean fair. And in the end, not even truly the same. Perhaps the adult world is not afraid of rules being broken. It is afraid of sincerity. Because sincerity is inconvenient. It doesn’t fit into protocols and refuses to agree to silence when something inside is roaring. The teenager has not yet learned to be convenient. And maybe that is exactly why he is so alive.

- хлопці, а хто замінить Журавля? - Журавля замінить Синиця - в руці? - в сраці, шутнік, блдь

Якщо збір не буде закриватись, то мені доведеться сипать тут хуйовими каламбурами та тупими жартами, не доводьте, будь ласка

Колись давно у людей передпенсійного віку, як я, була розвага: знайти в ще далекому від блокування вконтакте свої перші листування з дівчатами і крінжувати з них. Так от, перші листування в лінкедині не менш крінжові. Хоча в той момент я певно відчував себе прям інтелектуалом 💅

❤️‍🩹

Мене не полишає думка, що деякі невеличкі організми СОУ робили б просто нереальні речі, маючи хоча б частину того ресурсу, який мають модні бпсні підрозділи, і яким розкидуються ніби він нескінченний. Хоча з іншого боку ті самі модні підрозділи колись теж були маленькими… Курка чи яйце?

Третину збору закрили і поки агентурна мережа закордонного ТрО шукає в забороненій мережі архівне відео з Луганська, ось вам інший контент, де я на ходу згадую що таке слеп бас і взагалі як грати RHCP 😁 Репост твіту нижче вітається 🙏

Apple Здоровʼя - як мама: «Синочок, ти молодець, чудово спав, у тебе все вийде». Garmin - як тренер: «Паскуда, тварь, це шо за пульс був вночі, якого хуя?! Body Battery 15, ти ніхуя не відновився, іди здохни».

Щоразу угараю, як побратим-західняк вітається в дірект «Дай Боже» і після просить дати грошей у борг до ДГВ 😂😂

Якщо демократія зрівнює мудреця з дурнем, то посвідчення УБД займається тією ж метафізикою: воно ставить знак рівності між стрільцем, артилеристом, дронщиком… та оперативними черговими чи діловодом, які, дай Боже, кілька місяців тому мобілізувалися й одразу сіли в кабінет.

Свого часу, будучи музикантом, я пояснював другу, що «залупити» - це зовсім не означає зробити гірше, а від слова «loop». Тепер деякі люди навколо змушують мене сумніватися, що вони правильно розуміють семантику слова «аналізувати».

Якщо я десь в стрічці пройшов повз гарні карі очі - потикайте мене паличкою: цілком можливо, що я здох.